31 І як хочете, щоб із вами поводилися люди, так і ви поводьтеся з ними. Ця заповідь, дана Христом: «Не роби іншому того, чого не бажаєш собі», — перше правило християнської азбуки, без якого людина не може бути ні християнином, ні навіть нормальною людиною. Щоб бути справжнім християнином, потрібно розвинути силу волі й твердий характер. Для цього необхідно обмежити себе, відмовитися від своїх примх і головних пристрастей. Починати роботу над собою слід із негативної заповіді — «Не роби», «Ухилися від зла» (Пс. 33), а потім перейти до позитивної — робити те, що заповідано: «і чини добро» (Пс. 33). Якщо ми не знаємо, як учинити у складній ситуації, то завжди маємо поставити себе на місце іншого. Так людина швидко набуде житейської мудрості. У Євангелії від Матвія Господь додав: «У цьому Закон і пророки», тобто в цьому — сутність усього Старого Завіту, те, чого Закон і пророки вимагали від людини в моральному сенсі. Любов і справедливість — сутність усього Старого Завіту.
32 І коли любите тих, хто любить вас, яка вам за те подяка? Бо й грішники люблять тих, хто їх любить.
33 І коли робите добро тим, хто вам робить добро, яка вам за те подяка? Адже й грішники чинять так само.
34 І коли позичаєте тим, від кого сподіваєтеся одержати назад, яка вам за те подяка? Бо й грішники позичають грішникам, щоб одержати назад стільки ж. Господь не має на увазі, що люди не повинні природно допомагати ближнім у скруті. Він показує, що цього недостатньо, аби називатися синами Всевишнього: любити й чинити добро тим, хто любить нас і робить нам добро, властиво навіть грішникам.
35 Але ви любіть ворогів ваших, робіть добро та позичайте, не чекаючи нічого; і буде вам велика нагорода, і будете синами Всевишнього, бо Він добрий і до невдячних, і до злих. Послідовники Христа мають піднестися до цієї найвищої заповіді — любові до ворогів, якої людство раніше не знало. Любов до ворогів не впускає зло в наші душі й змінює ворогів — робить їх друзями, бо ніщо не може так благотворно вплинути на ворога й спонукати його до морального виправлення, як добрий вчинок. Коли замість помсти наш ворог отримує від нас добро, така великодушність може зворушити його сумління, якщо він ще не зовсім морально зіпсутий. Якщо після цього він зміниться, то ми придбали ближнього для Царства Небесного, як Христос придбав сотника Лонгина, який пробив списом Спасителя на хресті, як придбав апостола Павла і всіх нас. Хто чинить так, стає сином Всевишнього й наслідує Спасителя: він розпинає в собі зло, яке чинять вороги, і молиться за них, як молився Спаситель: «Отче, прости їм, бо не знають, що роблять» (Лк. 23:34). Уся Церква — це Тіло Христове (Еф. 4:15–16), яке розпинається за своїх ворогів, щоб зробити їх синами Всевишнього. Під ворогами насамперед слід розуміти ворогів євангельської проповіді, про духовну загибель яких можна лише сумувати. По суті, у християнина не може бути зовнішніх ворогів, адже всі скорботні обставини й люди, які завдають нам прикрощів, є знаряддями Божого Промислу. Через них Господь очищає людей і веде їх до моральної досконалості. Найзліші вороги перебувають у нашому серці: «І вороги чоловікові — домашні його» (Мф. 10:36). Тут маються на увазі пристрасті, що воюють проти Божого Закону. Найшвидше людина звільняється від цих пристрастей у скорботних обставинах, коли з Божою допомогою все терпить і по-євангельськи прощає та любить своїх ворогів. Вороги — наші благодійники, бо ніщо так швидко не веде до досконалості, як скорботи й гоніння. Нагорода за це — те, що ми стаємо синами Всевишнього. «І буде вам велика нагорода» — той, хто живе за євангельськими заповідями, уже тут, на землі, відчуває мир душі, благодатний спокій сумління й переживає, наскільки це можливо, Царство Боже, яке, за словами Спасителя, «всередині вас є» (Лк. 17:21) і яке апостол Павло визначив як «праведність, і мир, і радість у Святому Дусі» (Рим. 14:17). Це для християн надійна запорука спасіння (Еф. 1:14) і найвища нагорода. «І будете синами Всевишнього, бо Він добрий і до невдячних, і до злих». Бог у Своєму безмежному милосерді піклується про всіх — і про праведних, і про грішних. Ніщо так не уподібнює людину до Бога, як благодіяння, особливо — благодіяння ворогам. «Бо Він велить сходити Своєму сонцю над злими й добрими та посилає дощ на праведних і неправедних» (Мф. 5:45). Під дощем і сонцем маються на увазі благодать Святого Духа та вчення, адже Христос виливає благодать на всіх і всіх просвітлює. Хто приймає Христове вчення, той живе у світлі. А той, хто при сонячному світлі заплющує очі, залишається в темряві. Апостол Павло говорить: «Сонце нехай не заходить у вашому гніві» (Еф. 4:26), показуючи, що нелюбов’ю до ворогів ми закриваємо для себе Сонце Правди. Характерна ознака істинних християн — любов до ворогів, молитва за тих, хто кривдить, і благодіяння без очікування відплати. Любов до ворогів — заповідь, яка є лише в християнстві. Ні у Старому Завіті, ні в інших релігіях немає такої моральної висоти. За виконанням цієї заповіді можна визначити, чи належить людина до Царства Божого. Саме ця заповідь, за словом преподобного старця Силуана, є межею Церкви: хто не любить ворогів, той іще поза Церквою. 36 Отже, будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний. Любити одних, а інших ненавидіти — недосконалість. Досконалість же полягає в тому, щоб любити всіх. Небесний Отець любить усіх і всіх закликає до спасіння: ми маємо уподібнюватися до Нього. Якщо ми любимо тих, хто любить нас, то уподібнюємося до грішників і язичників; якщо ж любимо тих, хто нас кривдить, то уподібнюємося до Бога, Який добрий і до невдячних, і до злих. Апостоли мали бути послані на проповідь, тож очікували, що матимуть багатьох гонителів. Якби апостоли, обтяжені гоніннями й бажаючи помститися кривдникам, замовкли та перестали навчати, то сонце Євангелія згасло б. Тому Господь заздалегідь закликає апостолів не мститися ворогам, а мужньо зносити все, що трапляється, — чи то кривда, чи неправедні підступи проти них. Так учинив і Сам Господь на хресті, кажучи: «Отче, прости їм, бо не знають, що роблять» (Лк. 23:34).
митрополит Тихон (Софійчук)
